2016 рік – 20 років від дня створення природного заповідника «Єланецький степ». В цьому році ми відзначаємо ювілей, коли до природно-заповідного фонду України Указом Президента у 1996 році була включена ділянка заповідного степу, яка отримала найвищий статус заповідання – природний заповідник. Ця ділянка незайманого цілинного степового масиву стала першим природним заповідником на Правобережжі України і залишається до сьогодні єдиним степовим заповідником на Правобережжі.
Територія заповідника розкинулася на степових просторах Миколаївщини, в межах двох районів – Єланецького та Новоодеського. Адміністрація заповідника знаходиться в мальовничому селі Калинівка Єланецького району.
В цьому році ми святкуємо 20-ти річний ювілей саме від дня надання заповідній ділянці статусу природоохоронної, науково-дослідної установи загальнодержавного значення.
… А все починалося ще в далекому 78 році минулого століття. В радгосп імені газети «Правда» приїхав молодий, амбітний фахівець Валентин Садовський. Землі радгоспу знаходилися в посушливому степовому регіоні України в межах Калинівської сільської ради, Єланецького району. Йому довелося побачити на новому місці сухий, випалений, прорізаний кривими балками та ярами степ. Садовський Валентин звик до лісової прохолоди, до буйного цвітіння садів, бурхливого повноводдя річок і тому місцевість випаленого літньою спекою степу, пересихаючих ставків вразила його своєю беззахисністю перед палючим південним сонцем.
До нього приходить розуміння, що у людей, які живуть і працюють в степовій зоні, в їх повсякденному житті виключений могутній чинник виховання – природа. Він замислив усунути цей недолік і реальними діями щодо усунення цього недоліку стала організація екскурсій для людей праці: доярок, механізаторів, будівельників, працівників радгоспу в дуже гарні природні місця України – Умань, Асканію-Нова.
Валентин Іванович чув «Як гарно! Яка природа!». Згодом прийшла думка «А чи не можна таку красу створити і в нашій місцевості? Чи немає унікальної природи і у нас?». З’ясувалося, що є такий клаптик землі – це ковиловий степ, з унікальним ландшафтом, почленований балками та ярами між річками Громоклея і Південний Буг.
Зібравши всіх головних фахівців господарства директор радгоспу імені газети «Правда» Валентин Іванович Садовський, посміхнувшись, сказав: «Нам з вами природа піднесла в подарунок ковиловий степ, а вірніше, такий куточок природи, якого більше, мабуть, в Україні немає. Ці землі не знали плуга. Я запрошував відомих вчених – вони були в захваті від побаченого. У нас є вибір, або ми можемо ці свої землі знищити, або ж зберегти для нащадків в первозданному вигляді. Тому пропоную всі господарські роботи там припинити і почати будівництво Будинку природи. Буде важко, можливо доведеться урізати кошти на деякі господарські потреби, на чомусь економити, але в майбутньому всі ці затрати будуть виправдані».
Тоді директора підтримали головний ветеринарний лікар Галина Іванівна Ломака, начальник планово-економічного відділу Микола Олександрович Забродський, головний зоотехнік Світлана Костянтинівна Четіна, керуючі відділеннями. І в 18-ти кілометрах від Калинівки, прямо в степу, де була виявлена вода і пробита артезіанська свердловина, радгоспні будівельники, не відриваючись від основних справ, почали зводити, красивий, в західному стилі будинок. У ньому розмістилася наукова бібліотека, кімнати для занять, для відпочинку, зал для гербаріїв, затишна камінна, обсерваторія, їдальня.
Чотири роки знадобилося, щоб спорудити в степу справжнє диво. Молодь району виїжджала висаджувати лісонасадження і горіхові посадки.
Пізньої осені 1982 роки будівництво Будинку природи було закінчено. І постало питання про створення в степу зоопарку, який відображав би весь спектр тваринного світу степового краю. Радгоспні будівельники за три місяці зробили вольєр, огородивши ділянку близько 70 га. степу і це місце було оголошено заказником обласного значення і дістала назву «Роза».
Перед тим, як поселити диких тварин в нові умови, в господарстві побували наукові співробітники заповідника «Асканія-Нова» Микола Крилов і Микола Лобанов. Вони уважно вивчили кормову базу і зробили висновок, що на територію степу можна вселяти бізонів, туркменських куланів, ланей, плямистих оленів, які добре приживуться в степу Єланеччини.
В квітні 1983 року у радгоспі тільки і було мови про нових мешканців степу. Люди перешіптувалися: «Ну, що привезли? Та коли ж вони будуть!».
В супроводі вчених тварин везли 14 годин. Доставив перших переселенців один з кращих водіїв радгоспу Валерій Табарчук. І ось перші бізони, поважно озираючись і не поспішаючи, йдуть в степ. За лічені секунди покинули вагон чотири кулана і поскакали в поле. Своє дорожнє житло ніяк не хотіли залишати полохливі лані. Було запропоновано вивести хоча б одну, і цього виявилося достатньо, щоб за нею поспішили інші. Почесними жителями вольєру стали байбаки – переселенці з Стрілецького степу, що в Луганській області. Їхніми хрещеними батьками стали – перший єгер заповідника Федір Гаврилович Дрозд і колишній головний ветеринарний лікар радгоспу Галина Іванівна Ломака, які перші зустріли цих розумних тварин і поселили їх.
Розумних тому, що вони, напевно, єдині, хто при загибелі своїх побратимів дотримуються похоронний ритуал: самі ж риють могилу, а рано вранці всій колонією несуть померлого до його останнього пристановища. З’явилися тут і горді муфлони.
А високо в небі над новим поселенцями кружляє місцевий мешканець степовий орел, свій в цих місцях. Місцеві лисиці і зайці зустріли новоселів як гостинні господарі. Облюбували собі місце і степові гадюки.
За короткий час Будинок природи і зоопарк стали навчальним центром району. Тут проходили уроки біології та природознавства, знайомили з природою. У літні канікули учні Калинівської та Новоолександрівської середніх шкіл допомагали заготовляти на зиму корм для тварин …
… 1998 год. 20 років заповідання. Газета «Южная правда» напише:
«Кожен, хто хоч раз побував в радгоспі імені газети «Правда» Єланецького району, обов’язково почує чарівну назву «Роза». Так називають заповідне місце, яке з повною підставою можна назвати квіткою. Квіткою природи, її заповідним куточком. Після війни, неподалік від незайманої пахучої волошками, чебрецем, полином ковилової балки знаходилися два маленьких степових села Новоселівка та Вільне. В одному з них був колгосп, який називався іменем Рози Люксембург. Тому Новоселівка завжди була Розою …
Минув час. Не стало маленької Новоселівки. Перебралися люди в сусідні села Калинівку, Новоолександрівку, а назва «Роза» залишилося. Залишився шматочок незайманої природи первісного степу, неповторною за своєю флорою. На ділянці площею більш ніж в 400 гектарів заборонили скошувати різнотрав’я, полювання на диких мешканців степу. Неподалік від Будинку природи спланували посадку дендропарку, — нині дерева вже набрали чинності. А є 70 гектарів степу з особливою «начинкою» …
Настав час перебудови, розійшлися шляхи людей, що стояли біля витоків створення заповідника. Пішов з радгоспу Валентин Іванович Садовський, але його приємник Микола Олександрович Забродський не тільки розширив базу, а й почав клопотатися про присвоєння заказнику звання заповідника.
10 березня 1994 був виданий Указ Президента України про резервацію у Правобережному степу республіканської заповідної зони під назвою «Єланецький степ», а 17 липня 1996 року Указом Президента України № 575/96 був створений природний заповідник. Він призначався для збереження і відтворення степових природних комплексів Правобережної України, збереження рідкісних видів флори і фауни.
Які б економічні негоди не трясли радгосп, люди не залишали без уваги свій зоопарк. Першого директора заповідника Миколу Олександровича Забродського незабаром змінив син творця цього унікального куточка природи, Геннадій Валентинович Садовський.
Видання «Дзеркало тижня. Україна» у серпні 1998 опублікувало статтю під назвою «Молодша сестра «Асканії-Нова»:
«Погодьтеся: аж ніяк не в кожній сільській місцевості вам запропонують на розмноження живого куточка … бізонів або куланів. А ось в Миколаївській області, в 18 кілометрах від села Калинівка, двадцять років тому група ентузіастів, очолювана директором радгоспу імені газети «Правда» Валентином Садовським, взялася за нездійсненну, на думку багатьох, ідею: серед сільських буднів створити острівець радості і любові до навколишнього світу — свій Будинок природи і зоопарк. Перші «переселенці» — велична парочка бізонів, розумні байбаки, чотири кулана, лані — добре прижилися на новому місці. Їм склали компанію муфлони, орли, гадюки, лисиці і зайці.
У Будинку природи і його зоопарку часто проводяться уроки біології та природознавства, сюди приводять дитячі екскурсії. І можна сміливо поручитися, що такі своєрідні наочні уроки під відкритим небом залишать набагато яскравіші спогади в учнів, ніж найпрекрасніші наочні посібники в звичайних шкільних аудиторіях.
Символічно, що нинішній директор заповідника — син творця цього дива в степу — Геннадій Садовський. У його віданні — 1676 гектарів землі, з яких близько третини — ковилові степи. На території заповідника росте близько півтисячі видів рослин, деякі з них (сон-трава, астрагал, п’ять видів ковили і ін.) Занесені до Червоної книги ».
Сам Геннадій Валентинович Садовський в тому ж 1998 року розповів журналістам, що ще в дев’ятому класі прийняв рішення: будь-якою ціною повернутися туди, звідки ми поїхали.
«Адже заповідник, який створив мій батько, і для мене рідний. Я там знаю кожен кущик, кожну стежиночку. І якщо мене розбудять вночі і запитають де, в якому місці росте та чи інша рослина, я відразу можу відповісти. Після закінчення сільськогосподарського інституту я готовий був працювати в заповіднику ким завгодно, навіть єгерем. Буває ж, щось западає в душу і вже назавжди … »
Заповідник площею 1676 га землі розкинувся на території Єланецького і Новоодеського районів Миколаївської області. З них 500 гектарів становив ковиловий степ. З 450 видів рослин багато занесені до Червоної книги. Це п’ять видів ковили, сон чорніючий, астрагал, карагана скіфська, брандушка різнобарвна, тюльпан Бузький, півники Понтичні тощо.
У далекому 1998 році у вольєрі заповідника мешкало дев’ять бізонів, 17 куланів, 13 плямистих оленів, 15 особин лані, два муфлона. Добре плодилися байбаки — в той час їх було три колонії, в кожній від 50 до 70 особин.
Не минулося й без труднощів. У 1998 році на заповідник обрушилися проблеми. Штат складався з 18 осіб разом з директором. З охочими «побраконьернічать» боротися було особливо важко. Браконьєри виходили на полювання зазвичай у нічний час, а у співробітників заповідника не було ні зброї, ні біноклів, ні транспорту.
Але кожен єгер знав свою дільницю досконало.
Несолодко довелося і Дому природи. За всі роки — ніякого ремонту. Приміщення потихеньку валилося. У бюджеті заповідника грошей для утримання Будинку природи просто не було.
Радувало, що вчені постійно проявляли жвавий інтерес до заповідника, вивчали його рослинний і тваринний світ, тримали постійний зв’язок з вченими інших країн.
«Днями закінчили свою місячну експедицію п’ять вчених Інституту еволюції і систематики тварин Польської Академії наук під керівництвом доктора Мечілава Мазура. З ними було два науковці Львівського музею природи. Вони відшукали і описали 435 видів метеликів. Здивував їх наш багатий для науки потенціал. Обробили дослідження і внесуть в наукові видання. Так ми потихеньку починаємо рухати науку», — так описувала ті часи обласна газета «Рідне Прибужжя ». Геннадій Садовський в свою чергу стверджував:
«Я не знаю історичних періодів, коли б керівникам місцевого масштабу легко жилося. Але вся справа в тому, як ти зумієш об’єднати навколо себе людей. Ми допомагаємо один одному, а значить виживемо. Слова поваги і подяки молодшому науковому співробітнику біологу Волкожі Олексію Вікторовичу, начальнику охорони Івану Івановичу Федоренко, єгерям Анатолію Федоровичу Бакланскому, Миколі Андрійовичу Вердашенко… Всі 18 співробітників і співробітниць зі мною в одній упряжці. Подяка газеті, адже не без її участі ми з заказника перетворилися в природний заповідник»
38 років потому.
2016 рік – 38 річниця ідеї і початку створення заповідника «Роза» — «Єланецького степу». Сьогодні «Єланецький степ» — продовжує бути єдиним природним заповідником, призначеним для збереження і відтворення природних степових комплексів Правобережної України.
Час, що сплинув від моменту створення заповідника і до наших днів вніс великі корективи до початкового вигляду: тепер територія заповідника включає частини трьох великих балок (Роза, Орлова та Прусакова). Подекуди по днищах балок виходять граніти, його брили роблять ландшафт особливо своєрідним і незабутнім. Місце справді унікальне і дивовижне, і сьогодні зберегло свій первозданний вигляд.
Постійних водотоків на території заповідника немає. По днищах балок проходять русла струмків, які наповнюються водою лише навесні, під час танення снігу, дощів і літніх злив. Однак завдяки особливостям геологічної будови, зокрема наявності декількох шарів водостійких глеєвих порід (глиниста порода сизого кольору), тут існує три водоносних горизонти. Їх водою наповнюються колодязі та джерела, а в Прусаковій балці утворилися досить великі заболочені ділянки, де вода стоїть навіть у посушливі сезони. Від численних колись джерел в заповіднику діючим залишилося лише один.
У вольєрі заповідника як і раніше в напіввільному стані утримуються і плодяться бізони Американські. Природний добір залишив найсильніших. У заповіднику створена екологічна стежка, маршрут якої проходить біля вольєру. Кожен, хто завітає до заповідника має можливість послухати про історію створення заповідника, ознайомитися з його рослинним і тваринним світом. На власні очі побачити красу і неповторність українського степу, на повні груди вдихнути цілющого повітря напоєного ароматом диких трав та терпким запахом полину, погойдатися на хвилях ковилового моря. Побачити спосіб життя величних жителів вольєра.
Незважаючи на відносно невелику територію, заповідник відрізняється значним ландшафтним різноманіттям, що й зумовлює багатство його рослинного і тваринного світу.
У складі флори зареєстровано 827 види рослин, серед яких є регіонально-рідкісні та ендемічні. До Червоної книги України занесені 25 види рослин, п’ять видів ковили: волосиста, Лессінга, найкрасивіша, українська і вузьколиста, астрагали Генінга, одеський, понтійський, шерстистоквітковий, карагана скіфська, горицвіт весняний та волжський, тюльпан бузький та Шренка, шафран сітчастий тощо.
П’ять видів рослин заповідника, занесені до Європейського червоного списку. Ендемічних рослин тут зареєстровано 32 види, частина з яких є вузькими ендемами вапнякового субкомплексу і гранітних відшарувань середнього Побужжя. Різноманітність рослин в усі сезони створює неповторну красу пейзажів заповідника.
На його території і найближчих околицях мешкає зараз близько 1500 видів безхребетних тварин, з яких 168 видів є рідкісними або регіонально рідкісними і потребують захисту. Це ктир гігантський, 16 видів перетинчастокрилих, таких як сколія степова, джмелі моховий, лезус, вірменський, глинистий і яскравий, а також 32 види метеликів.
Загальна кількість зареєстрованих у заповіднику хребетних тварин становить 177 видів. З них 48 — включено до «червоних переліків» різного рівня (полози Сарматський і Каспійський, шпак рожевий, Канюк степовий, лелека чорний, сорокопуд сірий, борсук тощо). Найбільшою різноманітністю відрізняються птахи, їх обліковується 137 видів. Ссавців — 34 види. Плазунів виявлено 7, а земноводних — 6 видів.
Неземна краса.
Цікавою особливістю території є значна щільність популяції полоза Сарматського, або Палласового, який трапляється майже на всіх ділянках заповідника. Іншою помітною ознакою тваринного світу заповідника є надзвичайно висока поширеність хижих птахів, в першу чергу дрібних соколів, лунів, сов. З інших цікавих видів трапляється сиворакша, змієїд, орел-карлик. Серед ссавців переважають дрібні гризуни, зокрема, нориця лучна, а з хижих ссавців – лисиця, трапляються ласка, тхір степовий, вовк. З диких копитних в заповіднику мешкають косуля, дикий кабан.
Яскравим і барвистим стає південний степ лише навесні, яка так короткочасна тут в степовій зоні. Природа! Із дитячих літ ми звикаємо до цього світу, до цієї краси, що нас оточує. Чи є ще десь на світі такий чарівний край, як наш, де тихі травневі ночі пливуть на крилах солов’їних пісень, де вранці на річці вмивається джерельною водою біла лілея, де навесні яскравіє килим первоцвітів, а на схилі, зігрітому сонцем, дивляться на тебе по-дитячому квіти сон-трави? Навесні одним із перших зацвітає шафран. Сміливі маленькі рослини пробиваються до сонця крізь землю та минулорічне листя, щойно сходить сніг. Квітка шафрану з п’яти овальних пелюсток схожа на маленьку лампадку, що з гідністю дивиться вгору. Шафран буває різних кольорів – яскраво-жовтий, ніжно-рожевий, білий, фіалковий, білий з тонкими фіолетовими смужками… А листочки в нього тоненькі й гострі, ніби молода трава чи соснові голки. Коли шафрану багато, він росте близько-близько один від одного. І виходять цілі різнобарвні весняні островки посеред степу! Викликані до життя рясною весняною вологою і теплом, з’являються в степу різні красиві квітучі цибулинні рослини: тюльпани, брандушки, шафрани, які яскраво рясніють на ще бляклому тлі відмерлої торішньої трави, першими пробивають грунт своїми ніжними паростками. Мине небагато часу, і весняний степовий килим зникне з такою ж швидкістю, з якою він розвинувся.
Степ квітує… Незайманий, звіку не ораний. Що це за видовище! Маючи в собі красу моря, його велич, блиск, він несе в собі щось своє, духмяне, неповторно степове. У ньому кожна людина почувається вільною. Варто вийти в широкий степ, вдихнути на повні груди тонкий та солодкий запах степових квітів, доторкнутися до землі, закрити очі, відчути голоси своїх предків та послухати своє серце, що б’ється в такт зі степом, з природою, зі свободою…
Над землею ще панують передранкові сутінки. Ні звуку, ні шелесту. Навіть вітерець затих, нагулявшись на неозорому просторі. На траві блищить ранкова роса. Все дихає бадьорістю і свіжістю. Вітерець підхоплює і жене хвилі гіркого і терпкого аромату полину. Небо блакитне і чисте, ні хмаринки. Воно вражає своєю чистотою і урочистістю. Сонце в степу надзвичайно прекрасне, воно таке яскраве, велике.
Степ — таємничий і буденний. Ми, жителі степового району України, настільки до нього звикли, що часто не помічаємо, який він дивний, схожий на безкрає зелене море. А були ж часи, коли українці шанували степ, називали його батьком, такий він щедрий і дужий.